За 48 років життя Григір Тютюнник був перекладачем, педагогом, але більшість знає його як письменника-шістдесятника. Тютюнника не стало 6 березня 1980 року.

Літературне ім’я письменник обрав, щоб відрізнятися від старшого брата Григорія Тютюнника. Григорій-молодший вирішив торувати власний шлях у літературі й почав підписуватися Григором.

Михайла Тютюнника, батька письменника, заарештували, репресували як "ворога народу". Із таборів він не повернувся. Шестирічній Григір виховувався в родині свого дядька Филимона Васильовича на Луганщині. Згодом дядько пішов на фронт, а одинадцятирічний хлопчик, рятуючись від голоду, пішки пішов окупованою територією до рідного села на Полтавщині.

У 1951–1955 роках Григір служив радистом на Тихоокеанському флоті. Після демобілізації він працював токарем в залізничному депо на Луганщині. "А далі щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті − те, що я й любив", − писав письменник.

Протягом 1957−1962 майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті.

Перша його книжка "Зав'язь" вийшла 1966 року. Вона була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Тютюнника.

Журнал "Дружба народов" відзначив оповідання Григора Тютюнника як найкращі у своїх публікаціях 1967 року.

Григір Тютюнник цікавився кінематографом. Він працював у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка. Там створив літературний сценарій за романом брата "Вир".

У Таллінні вийшла збірка його оповідань естонською мовою. У журналі "Сельская молодежь" 1979 року повідомлялося, що його нагороджено медаллю "Золоте перо" − за багаторічну творчу співпрацю. Також у цей період виходять друком збірки "Батьківські пороги", "Крайнебо"(1972, 1975), "Отчие пороги" (Москва, 1975), "Коріння" (Київ, 1978).

Творча спадщина Григора Тютюнника невелика за обсягом − уміщується в одному томі на 600 сторінок. Це близько сорока новел, п’ять повістей, ряд нарисів, статей та спогадів. Однак цінність його літературної творчості була надзвичайно високою.

У своїх творах Тютюнник завжди працював над почуттями. У щоденнику писав: "Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені".

Найголовнішим болем письменника було сучасне село. Він одним із перших помітив факт, що держава буквально вимітала з сіл молодь, заманювала її на цілину чи в шахти, пропонуючи найчорнішу роботу.

Григір Тютюнник не був відкритим борцем із радянською владою. До 1962-го писав виключно російською.

Однак його проза була чужою радянським поняттям про життя. Він просто не вміщався у тодішній соцреалістичний канон, кажуть дослідники його творчості. Академік Микола Шамота, головний літературний прокуратор 1970-х років, дорікав йому за "поетизацію села, як душевного притулку самотньої і знеможеної в міській суєті людини, як джерела національної самосвідомості". Щось неймовірно лякало Тютюнника у радянському літературному офіціозі. Перед смертю він отримав премію Лесі Українки. Казали, що він дуже не хотів публічного виступу з нагоди премії.

Його ніколи не обирали членом правління Спілки, не делегували на письменницькі форуми, йому не раз погрожували виключенням зі Спілки, зняттям із роботи. Ім'я Григора Тютюнника радянська цензура занесла до "чорних списків".

6 березня 1980 року письменник покінчив життя самогубством. Григір Тютюнник повісився. Передсмертну записку забрали кадебісти. А його дружина Людмила запам’ятала лише приблизне "мучте вже когось іншого, все, що я написав, спаліть".

1989 року його творчість була посмертно відзначена Державною премією імені Шевченка.