Тарас Шевченко живе і промовляє…
Зважаючи на доленосні і бурхливі події в Україні, бачимо, що Шевченко, як і ота трагічна новоявлена хрещатицька Небесна Cотня сучасних юних героїв гордої і незламної країни, полегла на Майдані незалежності, живе посеред нас, додає сміливості і впевненості у боротьбі з нашими відвертими і прихованими ворогами.
Тарас Шевченко для України і в Україні житиме вічно. Він сьогодні, як ніколи, органічно злився зі своїм великим, нескореним народом і твердо ступає повсюдно у вільній державі, підсвідомо і свідомо через уста кожного із мучеників нації незалежно від віку промовляє до кривдників:
…не втечете
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть…
("Осія. Глава XIV").
І не сховаєтеся; всюди
Вас найде правда-мста; а люде
Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть…
("Осія. Глава XIV").
Безневинне Шевченкове страждання – це символ довгих років розп'яття, винищення українського народу. Мучеництво Кобзаря зробило його особистістю просвітленою і наскрізь просякнутою страшними передчуттями апокаліптичності і невідворотності найжахливіших сценаріїв у долі України на багато століть:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі...
("Осія. Глава XIV").
Не стане знаку на землі...
("Осія. Глава XIV").
На противагу цим словам митець напише й такі, де беззастережно віритиме в торжество правди і справедливості:
Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
("О люди! Люди небораки!").
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.
("О люди! Люди небораки!").
Поет, перебуваючи в 1843 і 1845 рр. в Чигирині, висловить свої найгіркіші і найобурливіші почуття щодо сплюндрованості центру козацької слави в XVII–XVIII століттях, перетворення його на пустку в 1793 році під час приєднання до Російської імперії:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви
встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
("Гайдамаки").
встали,
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
("Гайдамаки").
Кобзареві надзвичайно гірко болітиме втрата величі козацьких вольностей через нерішучість і недалекоглядність українських керманичів. Цьому періоду виразник споконвічних прагнень до волі українського народу присвятить і високохудожні полотна ("Дари в Чигирині", "Чигирин з Суботівського шляху", "Чигиринський дівочий монастир"), і літературні ("Чигрине, Чигрине…", "Холодний Яр", "За що ми любимо Богдана", "Розрита могила"). Великий будитель приспаної, а почасти й деформованої психіки українця все-таки, як зазначив представник "розстріляного відродження", літературознавець Сергій Єфремов, "відкрив віко нашої труни, яке опричники Російської імперії забили цвяхами". Сьогодні в цій труні за сотні літ з Божої ласки воскресла Україна, заплативши за це сотнями людських життів і пролитою святою кров'ю мучеників і героїв. Шевченко, опоетизовуючи гірке і драматичне минуле України, робив зриму проекцію на її майбутнє. Тож тому його так боялися і так не бажали чути його закличні молитви, послання, подражанія. Сьогодні у світі реально ожив ще один народ, красивий і сповнений гідності, який із подивом упізнав себе, ідентифікував себе не тільки з давньою славою, не тільки із кров'ю землі, по якій ходив сотні літ; цей народ, незважаючи на зовнішні загрози, вторгнення на початку ХХІ ст. ворожих військ з боку північного сусіда на територію мирної суверенної країни, незважаючи на катування, кров, вбивства від рук легітимного бандитизму в особі чужої Україні, але все ж української влади, нарешті побачив світло великої перспективи і майбуття. Народ цей – український, який ніколи так не називав Тарас Шевченко. Незабутній Петро Яцик, меценат, громадянин Канади українського походження, на кошти якого організовувалися мовні конкурси, присвячені підняттю престижу української мови, колись зауважив, що "в усіх Шевченкових творах ми часто зустрічаємо слово "Україна", але в жодному місці немає там слова "український". Не було держави – не було й народу в сприйнятті поета. Була територія, яка страшно каралась то "за Богдана", то "за скаженого Петра", то "за панів отих поганих"… Каралась давно, каралась недавно, карається зримо зараз на всіх майданах великого краю. Беззастережно й не оглядаючись навколо, славні сучасні герої разом із священними лозунгами "Слава Україні" – "Героям слава"
Святую правду на землі
І прорекли, і розп'ялись
За воленьку, святую волю!
("Марія").
І прорекли, і розп'ялись
За воленьку, святую волю!
("Марія").
Нині ж стражденність кожного українця, гідного і безстрашного його серця благословляється святою і рясною Божою благодаттю, де крізь невимовний смуток у нас упевнено вселилися сподівання, дія і дух справжнього повстання проти будь-якого гидомирства, спричиненого і внутрішніми, і зовнішніми ворогами. Ми випросталися, відчули, що стали вищими за себе; не гнемося, не плазуємо перед загарбниками з проімперськими намірами знову колонізувати вільний народ і псевдовладоможцями, які люблять "на братові шкуру, а не душу". Нарешті не скиглимо, а безстрашно долаємо небезпеки, крокуючи через пекло вогню покидьків совєтської системи, скидаємо полуду зі своїх очей і виходимо на дорогу звільнення себе від всяких лжесвобод, лжегарантій, від фальшивої ідеї "единого славянского русского мира". Давнім катам і катам сьогоднішнім Шевченко передбачить фатальний вирок у вірші "Осія. Глава XIV" з надією, що в недалекому майбутньому безжалісні кривдники його народу понесуть справедливе покарання, що вільні люди згодом "на хресті отім без ката і без царя вас, біснуватих, розтнуть, розірвуть, розіпнуть, і вашей кровію, собаки, собак напоять…"
Роздумуючи над багатьма долями талановитих і великих, все більше розумієш, що поява Шевченка на духовному просторі України є таємничою і не поясненою до кінця загадкою. Діяч, мислитель, непокірний і не здатний до пристосування, вислуговування перед високими владоможцями не зникає з поля зору ані тих, кого цікавить феномен людської наповненості і швидкої реакції на навколишнє, ані тих, кому заклики Шевченка можуть видаватися не зовсім збагненними. Щонайдивніше те, що значення постаті великого творця з роками все наполегливіше починає усвідомлювати народ для себе, а творам його надається нове звучання. Незважаючи на століття, ця постать жива. Вона приймається і людьми високоосвіченими, і тими громадянами, які далекі від освіти, але найзаповітнішими для них виступають не лише почуття власної свободи і людської гідності, але й гідність всієї великої країни і її народу.
Шевченкове життя – символ тернистого шляху боротьби за свободу. Воно постало перед українцями живим прикладом того, як можна крок за кроком звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії. Минають роки, століття, а гострота і сила Шевченкового слова живе. Дух свободи, людської гідності – найвеличніших вселюдських понять – через віки випробувань, пережитих Кобзарем, приходять до українців і додають їм упевненості у власному самоствердженні. Євген Сверстюк у книзі "Шевченко і час" розглядає поетову нескореність не лише перед доносами, які завжди заохочувала деспотична система, не лише незламність перед переслідуваннями, але й містичну внутрішню міць у вірі у свою витривалість і жертовність, перебуваючи так близько перед вогнем небезпеки: "Гюґо писав свої памфлети на Наполеона Маленького в еміграції у Брюсселі. Гайне свою сатиру "Німеччина" – в Парижі, а викуплений з кріпацтва поет у країні споконвічного деспотизму витлумачив собі поняття волі так широко, що написав свою поему "Сон" в Академії мистецтв – навпроти царського палацу".
Шевченкове слово адресоване читачеві чистому серцем, впевненому у своїй позиції. Живе Кобзареве слово аж надто не до вподоби обивателям, людям аморфним, схильним до рабства, без чіткої позиції там, де потрібно про неї заявити, холуям, які в найдраматичніші моменти сучасної історії хочуть служити всім, заявляючи про свою нейтральність, хоч насправді підтримують зло, неправду і деспотизм. Такі люди клянуться навіть у любові і пошані до Шевченкової творчості, але щоб без гостроти, "чтобы шото лёгенькое, чтобы не напрягало", лиш би не промовляло до совісті, не зачіпало проблеми честі і безчестя, проблеми чесності перед власним "я". Не один промовець, виходячи на сцену, зронює лжесльозу від Шевченкового "Садка вишневого коло хати", від гудіння хрущів і ще від багато якого "іння". Звичайно, так найлегше уникнути для себе того, що зачепить приспану совість, будитиме від сну байдужості. Натомість мало хто насмілиться цитувати ті слова, в яких автор порушує проблему національного сорому, гідності, честі і відповідальності перед власним народом:
Раби, підножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили!
Варшавське сміття – ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили!
("І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні
і не в Украйні моє дружнєє посланіє").
і не в Украйні моє дружнєє посланіє").
Шевченко – дуже незручна особистість і для проімперських сил, і для лицемірних правителів, які, тримаючи одну руку на Євангелії, начебто присягають на вірність рідному народові, обіцяючи мир і стабільність, а другою рукою видають патрони для вбивства мирних громадян. Належачи до Кирило-Мефодіївського братства, Великий Кобзар, як і його приятель Микола Костомаров, вважали за свій обов'язок заявляти про найтрагічніші сторінки історії України, як от: про ліквідацію Запорозької Січі, поділ нашої держави між Польщею та Росією в ХVII ст. У "Законі Божому", написаному М. Костомаровим, здійснений аналіз основних проблем, що призвели до переживання найсумніших періодів: Україна "попалась у неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель". Ідеї, проголошувані Миколою Костомаровим, суголосні із творами Тараса Шевченка. Це стосується поезій "Іржавець", "Розрита могила", антиімперської поеми-комедії "Сон". За словами Івана Франка, ця поема – "се велике оскарження "темного царства" за всі теперішні й минувші кривди України".
Мотиви загребущості, агресивного ставлення до України з боку Російської імперії, неготовність і небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму звучать сьогодні не менш гостро й злободенно. Сцени ненависницьких випадів щодо нашої держави, про які писав і томився в тюрмах Тарас Шевченко, вражають не лише українців, але й весь цивілізований світ. Тож творчість українського митця, 200-річчя від дня народження якого ми відзначаємо, тим і є такою важливою для нас, що він, пишучи про минуле України, передрік нам наше майбутнє.
Стаття Михайла Кушлаби, викладача кафедри української мови, літератури та культури Київського політехнічного інституту імені Сікорського
Цікаву інформацію про Т.Г.Шевченка з точки зору сучасності можна переглянути за посиланнями:
Немає коментарів:
Дописати коментар