Цікаві факти про Святого Миколая

Михайло Старицький

 

МИХАЙЛО СТАРИЦЬКИЙ - "БАТЬКО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ"

Михайло Петрович Старицький (народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці на Полтавщині, помер 27 квітня 1904 року в Києві) - видатний український письменник, актор і режисер, один із засновників українського професійного театру.

ДОСЯГНЕННЯ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО.

Іван Франко називав Михайла Старицького "батьком українського театру". Михайло Петрович у 1874 р. разом зі своїм троюрідним братом, композитором Миколою Лисенком поставив перший оперету “Різдвяна ніч”, а у 1882 р. спільно з М. Кропивницьким створив першу українську професійну студію. Через царський Емський указ 1876 р., що забороняв публікацію книг і постановку вистав українською мовою, молодий театр ставив українські п'єси в Молдові, Польщі, у Криму, Вільнюсі, Тифлісі, а Старицький, продавши родовий маєток, платив трупі, в якій блищали такі артисти, як Заньковецька, Саксаганський, Садовський, Кропивницький, за розцінками "імператорського театру".

Завдяки його постановкам всьому світові стали відомі опери Миколи Лисенка “Різдвяна ніч”, “Утоплена” і “Тарас Бульба”, лібрето до яких писав сам Старицький, п'єси “За двома зайцями” - на сюжет маловідомого тоді твору І. Нечуя-Левицького “На Кожум'яках”, “Циганка Аза” за повістю Ю. Крашевського “Хатинка за селом”, а також “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка” та ін., що ввійшли до золотого фонду української драматургії і досі йдуть у багатьох театрах світу.

Пропагуючи українські п'єси, він несподівано потрапив під удар оборонців української культури, які жорстко критикували його за переклади українською мовою Пушкіна і Крилова, Лермонтова і Некрасова, за ведення в українську мову неологізмів, які сьогодні є невід'ємною її частиною. Важко повірити, що на засновника першого українського театру нападали за такі слова, як "мрія", "байдужість", "нестяма", "страдниця" і багато ін.

Не менш жорсткій критиці Старицький піддавався за публікацію частини творів російською мовою в російській періодиці, за "плагіат" - використання для своїх творів сюжетів п'єс інших авторів ("Циганка Аза", "За двома зайцями" та ін.). На захист М. Старицького виступали видатні діячі культури, письменники і вчені - І. Франко, О. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов.

Через постійні сутички з цензурою та заборони вистав і нападки "критиків - поборників чистоти української мови" здоров'я його було підірвано, і він помер у 1904 р. Про те ж, наскільки насправді любили неординарного письменника і театрального діяча не тільки його друзі і колеги, а й сотні тисяч громадян України та багатьох інших країн, свідчать слова його друга, композитора М. Лисенка, сказані ним на похороні Михайла Старицького: "Народний театр - справа надзвичайно важка, і багато людей на ньому провалилися. Потрібно було знати народне життя в такій мірі, щоб на сцені показувати його у правдивому, а не у спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як потрібно показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси у нього завжди була чудесно відшліфована, - все це наслідок як раз його старань і турбот".

Крім власне творчості, прославлений українець активно займався громадською діяльністю, особливо питаннями національного руху. Він став культовою фігурою свого часу, зробив величезний внесок в культурне і соціальне життя того часу.

Сучасники відзначають, що Михайло відрізнявся прогресивними поглядами, був неймовірно обдарованим, успішним у всьому, за що б не брався. У тому числі він став "справжнім учителем молодих українських письменників", адже він був кумиром сотень майбутніх поетів, письменників і драматургів, які охоче переймали у Старицького секрети творчого успіху.

Вершиною його творчості літературознавцями і театральними критиками одностайно визнані твори для театру: лібрето опер М. В. Лисенка "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Чорноморці", "Тарас Бульба", інсценізації: "За двома зайцями" (на сюжет п'єси І . Нечуя-Левицького "На Кожум'яках"), "Зимовий вечір" (за оповіданням Е. Ожешко), "Циганка Аза" (за мотивами повісті Ю. Крашевського "Хатинка за селом") та ін.

Його власні оригінальні п'єси "Не судилось", "У темряві", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", історичні драми "Богдан Хмельницький", "Оборона Буші", "Маруся Богуславка", драми "Остання ніч", "Талан" та ін. увійшли до золотого фонду української драматургії.

Цікавий факт. Класик білоруської літератури Янка Лучина почав писати рідною мовою завдяки творчості Михайла Старицького. Один з хрестоматійних творів білоруського поета "Усёй трупе дабрадзея Старыцкага беларускае слова" був присвячений театру Старицького:

Варто сказати, що починав свій творчий шлях Старицький як літератор, поет, перекладач. Причому на останньому він робив особливий наголос, популяризуючи шедеври світової літератури на батьківщині і одночасно тим самим доводячи, що навіть найскладніші творіння доступні для передачі засобами української мови. Перекладами він займався, незважаючи на переслідування цензури, яка прагнула максимально обмежувати українську мову та культуру.

Всього він переклав понад 200 творів російської та світової літератури, включаючи "Гамлета" Шекспіра, казки Андерсена, байки Крилова, "Пісню про купця Калашникова" М. Лермонтова, "Сербські народні думи і пісні" та ін

Разом з відомим композитором Миколою Лисенком та сім'єю Ліндфорсів Старицький організував перший аматорський гурток, який поставив спочатку оперету "Чорноморці", а потім - оперету "Різдвяна ніч", з прем'єри якої й починається відлік історії українського театру.

За двома зайцями" - найзнаменитіша п'єса Михайла Старицького, яка неодноразово ставилася в багатьох театрах України, СНД, ближнього і далекого зарубіжжя, а у 1961 році по ній був знятий однойменний фільм, що став хітом радянської кіноіндустрії.

Згодом гурток Старицького та Лисенка перетворюється на Товариство українських акторів, яке поставило безліч п'єс, опер та оперет, що прогриміли по всьому простору колишньої імперії і навіть за її межами.

До речі, про "гуркотіння". Коли Михайло Старицький випустив альманах "Рада", то, за словами І. Франка, він в Україні справив небувалий ефект: "... ніби перший весняний грім після довгих місяців морозу, сльоти та занепаду".

Варто відзначити, що перша українська професійна трупа під керівництвом Михайла Старицького з'явилася завдяки зустрічі у Києві письменника і М. Лисенка з організаторами Єлисаветградського аматорського гуртка М. Кропивницьким і М. Садовським. У трупу входили вже тоді такі відомі особистості, як М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, та ін.

Михайло Старицький артистам щойно народженого українського театру встановив гонорари за розцінками імператорських труп. Гроші на виплати гонорарів, як і на розвиток театру в цілому, у нього були після продажу свого маєтку у Карпівці. Власне, він і здійснив цей продаж заради театру.

Значну частину репертуару молодого театру складали твори самого М. Старицького, а також М. Кропивницького та І. Тобілевича. Музику до багатьох вистав писав Микола Лисенко, він же працював з хором і оркестром, допомагав акторам вдосконалюватися у виконанні вокальних фрагментів ролей.

До речі, фактично відразу після народження українського професійного театру він став фантастично популярним в Україні, що змусило київського генерал-губернатора заборонити трупі корифеїв (як називали театр Старицького) виступати на території свого генерал-губернаторства, що включала Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську губернії.

Однак цим чиновник ще більше підігрів інтерес до молодого українського театру, який на гастролях в інших регіонах України, а також у Білорусі, Молдові, Польщі, Росії збирав незмінні аншлаги. Про театр говорили у багатьох країнах, на його виступи чекали з величезним нетерпінням.

У цей час ім'я Старицького не сходить зі сторінок переповненої захватом періодики багатьох країн.

Тріумфальні гастролі трупи Старицького проходять в багатьох містах імперії і навіть за її межами: Москва, Мінськ, Варшава, Вільнюс, Тифліс, Астрахань та ін. Ось як про українського режисера писала газета "Мінський листок" у 1883 році:

Широко відомий і вельми улюблений не тільки театралами, але й простими глядачами М. Старицький стає також одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 р. скликало I Всеросійський з'їзд діячів сцени за участю найвидатніших акторів сучасності. А коли на трибуні з'явився українець, публіка буквально "вибухнула" оплесками, які, за задокументованим свідченнями, не вщухали дуже довго.

"Хоч тілом ти мертвий, але заслуги твої безсмертні. Та справа, якій ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх плечах ця молодь, яка віддала данину поваги твоїм думкам і твоїй праці і яка понесе і в житті віру в ту справу, якій служив і віддав сили й ти, брат Михайло" (Микола Лисенко).

У творчому доробку Михайла Старицького-драматурга такі перлини української та всесвітньої драматургії, як написані на основі народних легенд драма "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", трагедія "Маруся Богуславка", інсценування творів Гоголя "Тарас Бульба", “Сорочинський ярмарок ", Е. Ожешко "Зимовий вечір", обробка п'єси Панаса Мирного "Перемудрив" (комедія "Крути, та не перекручуй"), І. Нечуя-Левицького "На Кожум'яках" ("За двома зайцями", яка, до слова, тематично близька до оригінального водевілю Старицького "По-модньому") і, звичайно ж, одна з кращих постановок української класичної драматургії "Богдан Хмельницький" (пов'язана з його однойменним романом-трилогією, що включає романи "Перед бурею", "Буря", "У пристані").

М. Старицький став першим в історії української літератури письменником, що в драматургії реалізував епічність історичних подій, відобразив національні проблеми у визвольній боротьбі українського народу: "Тарас Бульба", "Оборона Буші".

А в п'єсах Старицького на сучасну тематику ("Зимовий вечір", "Розбите серце", "У темряві", "Талан", "Хрест життя") в центрі уваги українець, який активно бореться проти соціальної несправедливості, захищає людську гідність, підтримує ідею освіченого, а не пригнобленого, "темного, забитого" народу.

Значний внесок Михайло Старицький зробив і в українську поезію. Як кажуть літературознавці, він відкрив новий світ на цьому терені, своєю творчістю звівши її на один рівень з європейською та всією світовою літературою.

Старицький, не побоявшись відійти від традиційних наслідувань поезії Шевченка, першим почав шукати нові форми і засоби художнього відображення дійсності, що залишилися актуальними і донині. Але разом з тим він продовжував розвивати національно-визвольні, демократичні ідеї свого великого попередника, адаптуючи їх під реалії свого часу.

До молоді - м. СтарицькийДо молоді - м. Старицький

У поезії заслуги Старицького не менше, аніж в драматургії, як відзначають багато дослідників його творчості. Так, крім уже згаданих особливостей, він створив нові засоби та прийоми художньої передачі дійсності, збагатив літературу в цілому новаторською системою образності і зокрема поезію - ритмікою і строфікою.

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького займає його громадянська лірика з соціальними ("Швачка"), патріотичними ("До України", "До молоді") мотивами, оспівуванням героїчного минулого ("Морітурі"), протестом проти царизму і гноблення народів імперією в цілому ("До Шевченка"). А деякі його ліричні вірші стали народними піснями: "Ніч яка місячна" (в музичній обробці М. Лисенка), “Ох і де ти, зіронько та вечірняя", "Туман хвилями лягає".

Також Старицький відомий як автор трилогії "Богдан Хмельницький" (романи "Перед бурею", "Буря", "На пристані"), романів "Молодість Мазепи", "Розбійник Кармелюк" та ін.

ЦІКАВЕ ПРО МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО.

Рід Старицьких походить від полтавського протопопа Луки (XVII ст.). А згідно сімейними переказами - "сходить до Рюриковичів".

Мати майбутнього засновника першого професійного українського театру походила з родини Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще з часів Богдана Хмельницького. Можливо, саме звідси такий величезний інтерес Михайла до персони великого гетьмана, зображеного в безсмертних творах письменника.

Великий вплив на формування світогляду Старицького зробив його дідусь - колишній полковник, учасник війни 1812 р. Він був вельми освіченою людиною, добре знав французьку мову, "зачитувався Вольтером і в душі був вольтеріанцем".

Юний Михайло багато часу проводив у маєтку дядька по матері Олександра Захаровича Лисенка, у якого була чудова бібліотека, та й сам він був людиною освіченою і, до речі, талановитою: добре грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Обожнюючи козацьку старовину, він прищепив любов до народу, його історії і своєму племіннику. Також саме він дав початкову освіту Михайлу.

Разом з Миколою Лисенком - майбутнім видатним композитором, з яким Михайло подружився в дитинстві, - Старицький часто бував у родичів, де співали українські народні пісні, читали заборонені вірші Т. Шевченка та інших опальних авторів.

Таким чином юнак долучається до музики, знайомиться з українською, російською, зарубіжною літературою, але найбільше його захоплює театр, зокрема, аматорські постановки "Наталки Полтавки", "Москаля-чарівника", "Сватання на Гончарівці". І під кінець життя Старицький про це відгукнеться, як про найкраще, що було ним побачено.

Михайло Старицький був знайомий і товаришував з такими видатними особистостями українського національного руху, як Михайло Дрогоманов, його сестра Ольга, Петро Косач, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський, Борис Познанський, і багатьма іншими. До слова, з часів університету Старицький, Михайло Дрогоманов, Микола Лисенко, Петро Косач жили в близькому сусідстві.

Свої перші вірші Михайло Старицький опублікував під псевдонімом Гетьманець у львівських виданнях "Правда" і "Нива".

Брався переробляти текст тільки за згодою автора і вказував на афішах і в текстах лібрето його ім'я.

Тому, мабуть, і став першим в історії України автором, що подав на журналіста в суд за наклеп і виграв процес.

Заради свого театру продав маєток у Карпівці, всі виручені кошти спрямував на розвиток театру, створивши чудові декорації, костюми і реквізит, набрав досить великий хор і оркестр, виплачував акторам підвищені гонорари.

Разом з тим Старицький настільки присвятив себе улюбленій справі, що роками лише зрідка бачив свою сім'ю, внаслідок чого старші дівчатка змушені були самостійно заробляти, іноді допомагаючи батькові в його літературних і театральних справах.

Робочий кабінет М. СтарицькогоРобочий кабінет М. Старицького

Зі студентських років мав серйозне захворювання серця.

Крім самого Михайла Старицького, відомими діячами української культури стали троє з п'яти його дітей і його онуки. Це актриса, режисер, перший професор театральної справи в Україні Марія Старицька (1865-1930), видатна письменниця і громадський діяч Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941) і дитяча письменниця Оксана Стешенко (1875-1942), дружина відомого українського громадського діяча і літератора Івана Стешенка.

Дочка Людмили та видатного вченого-гістолога Черняховського, онучка Старицького Вероніка (1900-1938), поетеса, загинула від рук співробітників НКВС. На засланні загинув Ярослав Стешенко (1904-1939) - відомий український бібліограф.

Остання з роду Старицьких - Ірина Стешенко (1898-1987), актриса театру "Березіль", відома перекладачка, публіцистка, українська патріотка, незважаючи на всі нещастя, що обрушилися на сім'ю Старицьких, зуміла зберегти унікальний багатотисячний сімейний архів, який подарувала Україні.

БІОГРАФІЯ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО.

Михайло Старицький народився 14 грудня 1840 р. в селі Кліщинці на Полтавщині в родині дрібного поміщика.

Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчикові було вісім років. Але це був тільки початок трагедії майбутнього засновника українського національного театру.

Незабаром помер дід Старицького, Захар Йосипович. Потім від хвороби померли сестра і обидва брати. А через кілька років, коли Михайло навчався в полтавській гімназії, померла і його мати.

Залишившись сиротою, Михайло виховувався в родині свого дядька Віталія Романовича Лисенка, батька майбутнього відомого композитора Миколи Лисенка. До речі, хлопчики, подружившись, залишалися друзями на все життя. Їхня дружба принесла українській культурі чимало видатних творів.

Микола Лисенко - видатний український композитор, один з найближчих друзів М. Старицького

У 1851-1856 рр. Михайло навчався в Полтавській гімназії.

У 1859 році навчався в Харківському університеті на фізико-математичному та юридичному факультетах.

У 1860 році Старицький і Лисенко переводяться до Київського університету, де потрапляють в кола прогресивного українського та польського студентства, що складало Київську ("Стару") громаду.

У цей час Михайло пише оригінальні вірші і перекладає українською мовою Крилова, Пушкіна, Лермонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне та ін. Також пише і перші драматургічні твори: лібрето опери "Гаркуша" за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети "Андріяшіада".

Навесні 1861 М. Старицький одружується на молодшій сестрі Лисенка Софії, якій на той момент було 14 років.

Михайло та Софія прожили все життя разом. Вони виховали п'ятьох дітей.

У 1864 році повертається до Києва, де разом з Лисенком створює аматорський гурток, який на вечорі пам'яті Шевченка показав "Наталку Полтавку".

У 1865 році Старицький закінчує навчання в університеті Києва (в цьому році вперше публікуються його твори) і купує невеликий маєток Карпівка на Поділлі, куди разом з сім'єю переїхав у 1868 р.

У 1871 році знову перебирається до Києва, де залишається жити. Разом з М. Лисенком створює "Товариство українських сценічних акторів". У цей час Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до опер ("Гаркуша", "Чорноморці", "Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Утоплена").

У 1876 р. М. Старицький переводить "Гамлета" Шекспіра, фрагменти якого ставить у 1878 р. в домашньому спектаклі, виконуючи головну роль.

У 1878 році під тиском царського режиму емігрує за кордон.

У 1880 році Старицький повертається в Україну, активно приступаючи до видавничої та театральної діяльності.

У 1881 році видає свої перші поетичні збірки ("З давнього зошита. Пісні і думи"), а також п'єси "Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка", "Не судилось", переклад трагедії Шекспіра "Гамлет, принц данський".

У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об'єднаної української професійної трупи.

У 1883 і 1884 роках видавав український альманах "Рада" (вийшло два випуски).

У 1885 році заснував нову трупу з молодих акторів.

У 1894 р. відзначалося тридцятиріччя літературної та громадської діяльності М. Старицького. У зв'язку з цим Російська академія наук призначила йому персональну пенсію "За літературні праці рідною мовою".

З 1895 року Старицький залишає театральну діяльність і повністю присвячує себе літературі.

В останні роки життя М. Старицький керує драматичним гуртком Київського літературно-артистичного товариства, продовжує літературну та видавничу діяльність.

У 1903 році М. Старицький почав готувати видання альманаху "Нова рада", але не зміг завершити задумане.

Могила Михайла СтарицькогоМогила Михайла Старицького

Помер великий український драматург і письменник 27 квітня 1904 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Там же похована і його дочка Марія Старицька.

УВІЧНЕННЯ ПАМ'ЯТІ МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО.

В Україні випущений конверт із зображенням Старицького

У Києві на вулиці Десятинній встановлено пам'ятник Проні Сірко та Свириду Голохвастову, героям кіноверсії п'єси Михайла Старицького "За двома зайцями".

Також пам'ятник цим героям п'єси Старицького встановлений в Черкасах

На фасаді будинку в Києві (вул. Саксаганського, 93), де Михайло Старицький жив у 1898-1904 рр., встановлено меморіальну дошку.

Ім'ям М. Старицького у 1955 р. названі вулиця і провулок у Києві, а також Хмельницький обласний український музично-драматичний театр.

В Україні існує літературно-мистецька премія імені Михайла Старицького.

Київський режисер Василь Вітер зняв фільм про уславленого драматурга "Моє серце ножами проймає".

 

ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ

Олександр Опанасович Потебня (22.09.1835 – 11.12.1891).

Видатний український мовознавець, філософ, теоретик літератури, фольклорист, етнограф, педагог, громадський діяч. Автор багатьох фундаментальних праць, які стали етапними в українській і загальнослов’янській гуманітарній науці. Зробив посутній внесок у різні розділи науки про мову – загальне мовознавство, психолінгвістику, етимологію, історичну граматику та діалектологію східнослов’янських мов, порівняльно-історичне мовознавство. Випередив сучасне йому мовознавство: проник у суть та еволюцію мови так глибоко, як до нього не проникав жоден учений. Потебнянські ідеї справили потужний вплив на багатьох українських та зарубіжних мовознавців, окреслили нові напрями досліджень, лишаються актуальними й у наші дні.

Народився в селі Гаврилівка (тепер – село Гришине Роменського р-ну Сумської обл.) у родині маломаєтних дворян. Здобувши загальну освіту, вступає до Харківського університету з метою вивчення правознавства, але за рік переходить на історико-філологічний факультет. Після закінчення університету з 1856 р. викладає російську мову в гімназії. У 1861 р. захищає магістерську дисертацію «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» і стає ад’юнктом Харківського університету, згодом – доцентом кафедри слов’янського мовознавства та секретарем історико-філологічного факультету. З 1875 р. – професор кафедри російської мови та словесності Харківського університету. Один із засновників Харківського істо­рико-філологічного товариства (очолював його в 1877–1890 рр.), очільник Харківської філологічної школи. Член-кореспондент Петербурзької академії наук (з 1875).

У праці «Думка та мова» (1862) висвітлив взаємозв’язки мови й мислення, розвинув ідею про мову як породження й вияв «народного духу». Показав, що думка виявляє себе через мову, а кожний акт мовлення є творчим актом. Мова виступає єдино властивим для кожного народу способом сприймати й осмислювати світ. Людина розвивається завдяки впливові мови на її свідомість. Без мови думки не існує. Слово – засаднича передумова для перетворення нижчих форм думки (сприйняття, уявлення, образу) на поняття. О. О. Потебня прирівнював слово до художнього твору, виділяючи в ньому зовнішню форму (звучання), зміст (значення) і внутрішню форму (образ). Внутрішня форма відбиває своєрідне сприйняття реалії, що її позначає слово, і втілює лексичну самобутність мови.

У фундаментальній праці «Із записок у ділянці руської граматики» (т. 1–2, 1874; т. 3, 1891; т. 4, 1941) докладно розглянув загальні питання лексикології, словотвору, морфології, синтаксису, проаналізував поняття граматичної форми та граматичної категорії. Це перше на теренах тогочасної Російської імперії масштабне дослідження, виконане з послідовним опертям на принцип історизму. Виявивши історичну змінність синтаксичних категорій, дослідник простежив напрями, відповідно до яких відбуваються зміни в мисленні людей (зокрема, в бік дедалі більшого розвитку дієслівності й обмеження категорії іменниковості).

Заклав підвалини східнослов’янської діалектології як самостійної галузі досліджень. У статтях «Про повноголосся» (1864), «Про звукові особливості руських наріч» (1865), «До історії звуків руської мови» (1876–1883) дав розгорнуту картину розвитку фонетичної системи східних слов’ян від найдавнішого періоду до середини ХІХ ст., окреслив межі поширення найважливіших діалектних явищ. Відповідно до тогочасної термінології українську мову називав малоруським наріччям, а терміном «руська мова» («русский язык») позначав сукупність східнослов’янських мов. У статтях «Замітки про малоруське наріччя» (1870) і «Розбір праці П. Житецького “Нарис звукової історії малоруського наріччя”» (1878) першим систематизував ознаки україн­ської мови, що відрізняють її від інших слов’янських. До кола зацікавлень ученого входили також проблеми наголосу й етимології східнослов’янської лексики.

Філософія мови О. О. Потебні скеровувала його пошуки в галузях народної та літературної творчості. Ученого цікавлять такі складники культури, як обряди, міфи, поетичний фольклор. У працях «З лекцій у ділянці теорії словесності» (1894) та «Із записок у ділянці теорії словесності» (1905) вивчав народні звичаї та вірування українців, порівнюючи їх з аналогічними явищами в культурі інших слов’янських народів. У двотомнику «Питання теорії та психології творчості» (1910) виступив як фундатор психологічної школи в літературознавстві.

Спадщина О. О. Потебні обіймає й суспільно-політичні питання, зокрема теорію нації. Націоналізм він витлумачував як світогляд, що визнає і шанує національне розмаїття людства. «Ідея національності, – писав учений, – здатна сприяти людському поступу, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток, коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, вона набуває реакційного змісту». Рівноправність і взаємоповага, вважав О. О. Потебня, мають бути основою взаємин між народами.

Протестуючи проти національного гноблення, обґрунтовував право кожного народу розвивати свою культуру рідною мовою, бо «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Діти мають здобувати освіту рідною, а не чужою мовою. Денаціоналізацію О. О. Потебня прирівнював до духовного розтління (стаття «Мова і народність», 1895). За умовами того часу свої наукові праці О. О. Потебня мусив публікувати російською. Проте, бажаючи довести, що всі мови мають невичерпні виражальні можливості, першим переклав українською мовою славетну поему Гомера «Одіссея».

Не всі сучасники змогли осягти ідеї О. О. Потебні за його життя. Повною мірою глибина цих ідея розкрилася лише у ХХ ст. Завдяки видатному вченому українська філологія завоювала авторитет у слов’янському світі, вийшла на загальноєвропейський рівень. Інституті мовознавства НАН України, який носить ім’я вченого з 1945 р., регулярно проводить потебнянські читання, друкує їх матеріали. Освоєння спадщини велетня думки і слова триває.

 8 грудня 1868 року у Львові заснували Товариство "Просвіта", яке невдовзі перетворилося на масову національну громадську організацію українців Галичини, яка на початку ХХ століття поширила свою діяльність на всю Україну й інші країни, де були українські поселення.

Товариство "Просвіта" в Галичині виникло у досить складних умовах. Багато діячів національного відродження 1840-1850-х років не сприйняли модерних віянь часу, відійшли від орієнтації на європейську культуру та підпали під слов'янофільські впливи, що походили з Російської імперії. Діячі москвофільського табору відмовились не лише від латинської абетки, але й від мови галицької людності, намагаючись витворити власне "язичіє", щоб відрізнятись і від свого хлопа, і від польського пана.

Молодша ґенерація галицької інтелігенції не погоджувалась з такою ситуацією. Їх підтримали і дехто зі старших діячів "Весни народів". На загальних зборах найповажнішої тоді просвітницької організації "Галицько-Руська Матиця" у 1864-1865 роках о. Степан Качала, судовий радник Юліан Лаврівський, молодші діячі Ксенофонт Климкович, Володимир Шашкевич, Анатоль Вахнянин домагались відмови від дивовижного "язичія" та переходу на народну мову і фонетичний правопис. Але "тверді русини" на чолі з професором Яковом Головацьким рішуче протистояли "народовцям". Після поразки Австрії у війні з Прусією й Італією у 1866 році "старорусини" надрукували у газеті "Слово", яку редагував Богдан Дідицький, програмну статтю "Поглядъ на будучнôсть", в якій оголосили єдність та тотожність галицьких русинів з цілим "русским світом" і дали зрозуміти, що розраховують на підтримку Російській імперії.

Старорусини зберегли за собою Народний дім у Львові, Ставропігійський інститут, "Галицько-Руську Матицю", а народовці не мали пристановища. Засноване у 1861 році товариство "Руська Бесіда" було, швидше, закритим клубом, а не великою організацією. 1867 року чеські просвітителі в Празі заснували освітнє товариство "Матиця люду", а в Кракові утворилось "Товариство приятелів освіти люду" з філією у Львові. Тож назрівала необхідність створення власної просвітницької організації.

З ініціативи о. Степана Качали для опрацювання статуту майбутнього товариства було створено організаційний комітет, до якого входили представники академічної молоді, а також такі діячі, як урядники Корнило Сушкевич, Михайло Коссак, професори гімназії й учительської семінарії Анатоль Вахнянин, Юліан Романчук, Омелян Партицький, Павлин Свєнціцький, Олександр Борковський, студенти Андрій Січинський і Олександр Огоновський. Коли Галицьке намісництво статуту не затвердило, звернулися до Відня, і 2 вересня 1868 року міністерство освіти дозволило заснувати товариство "Просвіта". Це стало підставою для скликання у Львові першого загального збору. Його організацію доручили конституційному комітетові на чолі з професором Академічної гімназії Анатолем Вахнянином.

Загальний збір скликали 8 грудня 1868 року в залі стрільниці львівського міщанського "Куркового братства" на вулиці Курковій (тепер Лисенка). На збір прибуло 65 представників, і лише один із них, отець Йосиф Заячківський, парох села Лопянки коло Долини, не був мешканцем Львова.

Програма майбутньої праці "Просвіти" була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського: "Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього".

Отець Йосиф Заячківський у своїй промові сказав: "...засияв славний 1848 рік і воскрес руський нарід, а на чолі народу поставив себе духовний стан. Нарід узнав його за свого поводиря й заступника, узнали його й чужі. Не дивовиж, що на нас піднялася вража сила, а ми, священики, не до боротьби поставлені, але радше апостоли мира, злякалися тої бурі, зачали оглядатися поза себе, щоби собі плечі забезпечити і – відступили так далеко, що стратили з очей нарід, а нарід нас. Тож на наше місце хочете ви, панове, ставати і повести дальше діло просвіти народу там, де ми перестали. За те нарід вам дякує, а Бог най благословить!.. Отак і ви, любі братчики, хоч яка тяжка була би ваша боротьба, хоч як високо піднесла би вас доля, не давайтесь відорвати від вашої матері – від народу! Тоді лише ви будете сильні в народі, а народ вами славний!"

Першим головою новоствореного товариства "Просвіта" зібрання обрало Анатоля Вахнянина, а до виділу (керівного органу) – Олександра Борковського, Івана Комарницького, Михайла Коссака, Максима Михаляка, Омеляна Огоновського, Омеляна Партицького, Юліана Романчука, Корнила Сушкевича і Корнила Устияновича. Вирішено було створити українську бібліотеку з читальнею і щорічно видавати календар для народу.

Щоб роз'яснити мету Товариства, його виділ звернувся 11 лютого 1869 року зі спеціальною відозвою до народу. У ній указувалося, що "поза школою не знаходить українська дитина ніякого духовного корму, через котрий самосвідомість, моральність і добробут у народі могли би чимраз більше розвиватися". Водночас газета "Слово" назвала Товариство "польською інтригою".

Товариство працювало у складних умовах. Воно не мало приміщення, а тому наради і засідання проводили вдома у К.Сушкевича або А.Вахнянина. 26 травня 1870 року відбувся другий загальний збір товариства. І знову довелося просити приміщення у польської "Стрільниці".

Перше приміщення отримала "Просвіта" лише в жовтні 1871 року, коли директор Академічної гімназії о. Василь Ільницький, член виділу товариства, надав маленьку кімнатку у Народному домі, де тоді розташовувалась гімназія. Згодом "Просвіта" тулилась при товаристві "Руська Бесіда" до 1873 року, коли і її "совіт" Народного дому не вигнав із приміщення разом із "Просвітою". Далі товариство винаймало різні приміщення, зокрема на розі вулиць Краківської та Вірменської, аж поки 30 березня 1895 року не купило будинок на площі Ринок, 10.

Статут 1870 надавав можливість засновувати філії "Просвіти" у повітах (перша філія відкрита в селі Бортники біля Ходорова у 1875). До 1914 року 75 філій та 2944 читальні "Просвіти" діяли у 75% українських поселень Галичини, в 1939-му мережею філій та читалень було охоплено 85% західноукраїнських земель (83 філії, 3075 читалень, 360 тис. членів).

В ДОДАТКУ вміщено спогад про те, як засновувалася читальня "Просвіти" у 1888 році в селі Тулова Снятинського повіту.

Головами "Просвіти" після Анатоля Вахнянина були Юліан Лаврівський (1870–1873), Володислав Федорович (1873–1877), Омелян Огоновський (1877–1894), Юліан Романчук (1896–1906), Євген Олесницький (1906), Петро Огоновський (1906–1910), Іван Кивелюк (1910–1923), Михайло Галущинський (1923–1931), Іван Брик (1932–1939), Юліан Дзерович (1939).

Уперше вагому політичну позицію набуло товариство за часів головування лідера галицьких народовців Юліана Лаврівського, котрий намагався дійти порозуміння між українцями і поляками, народовцями і москвофілами. "Просвіта" виступала представником народовського напрямку в справах координації діяльності українських партій, була ініціатором створення пресового органу народовців – газети "Діло" (1880), а також політичної організації Народна Рада (1885).

У листопаді 1918, коли було проголошено Західно-Українську Народну Республіку, товариство "Просвіта" стало основою Державного Секретаріату освіти ЗУНР. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функцію, матірна "Просвіта" дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним, шкільним інституціям, політичним партіям. Поставивши собі за мету поліпшити матеріальний рівень життя галичан як необхідну умову їх культурного розвитку, "Просвіта" заснувала при читальнях крамниці, кооперативи, молочарні, ощадно-позичкові каси, проводила заходи для піднесення агротехнічної культури. Великого значення протягом усього часу існування товариство надавало видавничій діяльності як основі ліквідації неграмотності та поширення просвіти серед населення Галичини. За 60 років "Просвіта" видала понад 1000 назв різноманітних видань. Одночасно з виданням популярної літератури організувала в Галичині широку мережу поширення книжок.

Матеріальною основою діяльності "Просвіти" були членські внески, пожертви громадян, краєві та державні дотації, прибутки з власних установ.

За прикладом львівської "Просвіти" такі ж товариства діяли на Наддніпрянській Україні (1905–1922), Закарпатті (1924–1939) та на теренах українських поселень – на Кубані, Зеленому Клину, в Канаді, Бразилії, Воєводині...

У Львові містилися керівні органи товариства (Ринок, 10), діяли міська та повітова філії "Просвіти" і читальні на міських передмістях і у сільських громадах, які згодом увійшли до складу Львова (Клепарів, Замарстинів, Голоско, Левандівка, Сигнівка, Збоїща, Знесіння). Керівниками канцелярії товариства були: Андрій Скородинський, Антін Гапляк, Степан Шах, Семен Маґаляс.

На вул. Корнякта діяла Торговельна школа "Просвіти", директорами якої були Роман Залозецький (1911–1915), Амврозій Березовський (1915–1917) та Денис Коренець (з 1917 р.). У 1925 р. цей навчальний заклад перейшов під управу товариства "Рідна школа", але збереглася давня назва – Торговельна школа "Просвіти" у Львові.

Восени 1939 року "Просвіту" ліквідувала більшовицька влада. З нагоди 125-річчя діяльності товариства у Львові (в сквері між вулицями Лисенка та Короленка) 8 травня 1994 року відкрили пам'ятник «Просвіті» (скульптор Василь Ярич, архітектор Микола Обідняк). Прилеглу вулиця (колишню Кармелітську, потім – Дарвіна) перейменували 1993 року на вулицю Просвіти.

13 червня 1988 року у Львові створили Товариство рідної мови ім. Тараса Шевченка. Його головою став Роман Іваничук, заступниками Михайло Косів, Ігор Мельник, Василь Репетило, відповідальним секретарем – Юрій Зима. Відтак осередки товариства почали виникати в інших областях УРСР. А 11-12 лютого 1989 року в Києві, в Будинку кіно відбулась установча конференція – перший легальний форум незалежної громадської організації у Києві. Було ухвалено статут і обрано керівництво Товариства української мови імені Тараса Шевченка, очолене Дмитром Павличком.

Товариство було єдиною леґально зареєстрованою опозиційною до КПРС організацією, на основі якого потім створили Народний рух України й інші організації. Товариство української мови також було найважливішим організаційним чинником під час виборів весни 1990 року, які призвели до перемоги національно-демократичних сил в Галичині та створення у Верховній Раді УРСР опозиційної "Народної ради".

29-30 вересня 1990 року у Києві відбулася ІІ конференція товариства, на якій вирішили змінити назву на Товариство української мови імені Тараса Шевченка "Просвіта", але статут так і не було зареєстровано у Міністерстві юстиції. Новим головою товариства обрали народного депутата України Павла Мовчана.

12 жовтня 1991 року скликали ІІІ позачергову конференцію, на якій товариство було реорганізоване у Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Але товариство далі діяло за статутом 1989 року.

Лише 4-5 грудня 1993 року відбувся IV з'їзд Всеукраїнського товариства "Просвіта", на якому було ухвалено новий статут, який нарешті зареєстрували у Міністерстві юстиції.

ДОДАТОК

Відкриття читальні в Туловій 1888 року

День був прекрасний, маєва свіжа природа чарувала око і серце кожного. В селі рух зчинився зі сходам сонця. Спішать старші і молодь і кожне несе зі собою то коверця (ліжничок), то скатерти, то рушники вишивані, інші зелені галузки дерев, то знов цвітучі та пахучі галузки бозу і калини. Всі збираються на подвіря найбіль­шого багача в селі Василя Дутчака і прибирають його стодолу з-надвору і всередині, стараючись пристроїти її на вигляд театру. Установили на даху чорно-жовті австрійські прапори, а коло входової брами русько-українські жовто-сині. Збудували величаву тріюмфальну браму, умаїли її снопами збіжжя, зеленим віттям, цвітом бозу, калини і різними квітками та вінцями. В середині стодоли збудовано підвищену сцену, прибрано її килимами, обрусами та рушниками, галузками і цвітами. Стодола була дуже простора і могла помістити около 500 стоячих, але крім того були лавки напереді на 60 осіб для визначних гостей і співаків, що прибули зі Снятина. Головним аранжером був Кирило Трильовський, син священика з Будилова, що в тім часі кінчив студії права на університеті у Львові і організував разом з Франком і Павликом радикальну партію в Галичині. Він любив під час вакацій вдягатися в сільський одяг парубка і їздив по селах та скликав збори і давав полі­тичні відчити про "свинську конституцію". Він оповідав про селянина, що віз свиню на ярмарок на возі, а щоби вона не вискочила, то спутав її шнурком. Коли це в місті зауважив жандарм — то закував в кайдани селянина за таку жорстокість а суд засудив його на 14 днів арешту.

Коло полудня поприїздили сторонні гості майже з цілого Cнятинського повіту, бо це була незвичайна подія. До того часу відкрито першу Читальню "Просвіти" в Стецеві, а другу в Карлові, а це буде третя в нашім селі. Тому кожний чувся бадьорий і гордий, бо се озна­чало іспит і зміну на краще життя. Явилося з 10 свяще­ників з дооколичних сіл, дещо світських інтеліґентів і хор зі Снятина. Коли прибувші гості висіли на толоці з підвод і походом наближалися до помешкання В.Дутчака, де тисячна громада їх нетерпеливо вичікувала, роздався нараз грімкий оклик: Слава, слава, слава! Хор спинився при тріюмфальній брамі і залунала чудова пісня: "Мир вам братя всім приносим". Коли скінчилася остання стрічка пісні "благо, благо буде нам", знов піднісся трикратно оклик: Слава!

По сім виступив старенький війт Грицько Костащук і хлібом та сіллю привітав гостей і всі попрямували до середини стодоли а я з дітьми виліз на дах а дехто на сволоки і банти в стодолі.

Коли в стодолі показалося трохи затемно і задушно, нам дано наказ вирвати кілька сніпків покрівлі з даху і я перший виконав наказ, зробивши добру діру, через яку міг досконало бачити все, що діялось всередині, мов який барон зі своєї льожі в театрі.

На цім вічу говорили священики, учителі, звичайні селяни і співали хори на переміну. Зі співів я запам'ятав: "Мир вам братя", "Щасть нам Боже", "Верховино" і "Боже буди покровитель"...

По скінченні програми, місцеві вийшли на подвіря, а для гостей застелено столи і подано обід зі звичайних сільських страв: борщ, начинка з свининою, голубці і узвар зі сливками. По обіді на подвір'ю зчинився не­звичайний рух серед молоді, бо появилися музиканти і заграли коломийки. Перший до танцю виступив К.Трильовський і викликав найкращу дівчину з гурту: "Гануся Пиндорова"! та потягнув її за рукав до танцю. Гуляли; до пізна гуляли, гули цимбали, бас ревів, як вихор леґіні гуляли! Дуже довго споминали сей потрійний ювілей в нашім селі.

(Зварич Петро. Спомини 1877–1904. Вінніпеґ, 1976. – С. 13-16)