Ігор Костецький

 

Цікаві факти Стефаник Василь Семенович

 

Микола Хвильовий

 

Видавництво "Ірбіс Комікси"

 Видавництво "Ірбіс Комікси" об'єднує однодумців, які вважають, що комікси та графічні романи - це неймовірно цікавий та ефективний спосіб пізнання нового і корисного. "Краще один раз побачити, ніж сто разів прочитати" - так вважають поціновувачі коміксів та графічних новел. Читання коміксів та графічних новел корисне для дітей тим, що рівномірно активізує дві півкулі мозку, поліпшуючи вміння читати і породжуючи цікавість до цього процесу. А ще комікси неймовірно розвивають уяву. Дякуємо "Ірбіс Комікси" за подарунок для наших юних читачів

Цікаві факти з життя Панаса Мирного

 

Гроно (літературна група)

 «Ґро́но», також трапляється написання «Гроно» — літературна група, утворена на «руїнах» «Музагета» в Києві в 1920 р. за ініціятивою Валер'яна Поліщука при редакції газети «Більшовик». До складу входили: В. Поліщук, Павло Филипович, Дмитро Загул, Микола Терещенко, Ґео Шкурупій, Григорій Косинка, Микола Любченко.

«Ґроно» відмежувалося од «пролеткульту» з його масовізмом та партійним диктатом творчості. «Ґроновці» вважали мистецтво не ідеологічним чинником, а специфічним інструментом духовного спілкування між людьми. У творчості дотримувалися власного методу, названого «спіралізм», що поєднував риси футуризму та імпресіонізму. Загалом ідейна платформа, як і сама група, була досить аморфна, проте пізніше її учасники стали членами груп, що орієнтувалися на «високе» мистецтво.

Випустило літературно-мистецький збірник під тією ж назвою — «Ґроно» (1920).

Через рік група розпалася, бо була дуже неоднорідною, однак вона стала колискою для розвитку дуже різних стильових тенденцій. Це засвідчив і альманах «Вир революції», видрукований В. Поліщуком 1921 р. в Катеринославі

Україна стала членом ЮНЕСКО

Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО або UNESCO) є міжнародною організацією, спеціалізованою установою Організації Об’єднаних Націй, у співпраці членів-держав у галузі освіти, науки, культури, сприяє ліквідації неписьменності, підготовці національних кадрів, розвитку національної культури, охорони пам’яток культури тощо. На початок 2013 року кількість країн-учасниць становило 195 держав. Україна стала її членом 12 травня 1954 року.

На честь ЮНЕСКО названо астероїд 274300 ЮНЕСКО, відкритий в Андрушівський астрономічній обсерваторії України.

Нагадаємо, за даними проекту DilovaMova.com, Статут ЮНЕСКО був підписаний 16 листопада 1945 року. Тоді ж була створена підготовча комісія. Статут був підписаний представниками 37 держав з 44, присутніх на зустрічі і вступив в силу після того, як був ратифікований 20 державами. 4 листопада 1946 року в Парижі відбулася перша сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, в якій взяли участь представники 30 держав.

На сьогодні список місць всесвітньої спадщини ЮНЕСКО представляє вже готовий путівник по світу. Найсуворіші критерії, за якими пам’ятки планети потрапляють в цей список - гарантія того, що в будь-якому з цих місць варто побувати. Звичайно далеко не кожна пам’ятка відома основній масі туристів і не тільки, наприклад, за підсумками порівняння запасів найчистішої води на планеті, що проводилося під егідою ЮНЕСКО в 122 країнах світу - Фінляндія є провідною державою в цьому питанні.

За статистикою ЮНЕСКО, письменник Жюль Верн - самий «перекладений» автор в світі. Його книги були надруковані на 148 мовах. Культурних пам’яток ЮНЕСКО понад 760.

ЮНЕСКО як спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй сприяє зміцненню миру, подолання бідності, сталому розвитку і міжкультурному діалогу за допомогою освіти, науки, культури, комунікації та інформації. 

 

Музей книги та друкарства України

 

Юрій Андрухович

 

Тарас Григорович Шевченко

 

Сучасний український казкар Євген Погорєлов

 

Працюю бібліотекарем в Лозуватському ліцеї імені Т.Г. Шевченка Лозуватської сільської ради.

Одного разу підбираючи матеріали для своїх учнів натрапила на аудіо казки Погорєлова.

Євген Погорєлов сучасний український казкар з м. Миколаїв. Видає свої твори на двох мовах, українській та англійській, чим і спонукає дітей до вивчення іноземної мови. Казки Погорєлова вчать бажанню допомагати, вірити в свій талант, цінувати дружбу. Виховують цінність та любов до природи. Вчать важливості спілкування з рідними та близькими.

За ініціативою Євгена Погорєлова в Миколаєві створено інклюзивний простір «Казка», його мета: «Щоб ці стіни (бібліотека в якій створено цей простір) сприймали дітей з особливими освітніми потреба і дітей без цих потреб в єдиному просторі. І щоб ця межа зникала наскільки це можливо».

Мене зацікавив цей автор і Вам рекомендую.

Посилання для ознайомлення з матеріалами та проектами Євгена Погорєлова

https://pogorelovtales.com/novosti/

https://pogorelovtales.com/sotsialni-proekty/

https://pogorelovtales.com/kazky/

АКАДЕМІЧНА ДОБРОЧЕСНІСТЬ В ОСВІТІ

 

21 ЛЮТОГО Міжнародний день рідної мови

 

 

 

Гулак -Артемовський

 

Маркевич Микола Андрійович - український історик, етнограф

 Бандуристе, орле сизий,

Добре тобі, брате,
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.

Т. Г. Шевченко

Ці рядки Тарас Шевченко присвятив відомому українському історику, етнографу Миколі Андрійовичу Маркевичу, з яким, як він згадував, «ми були колись великі приятелі і стрічалися з ним не в одній Качанівці».

Микола Андрійович Маркевич народився 26 січня (7 лютого за н.с.) 1804 року у с. Дунаєць Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Глухівського району Сумської області) у небагатій дворянській сім’ї, яка походила з давнього козацько-старшинського роду Марковичів-Маркевичів. Його дитинство пройшло у Сокиринцях, Рудівці й Турівці. У 4 роки він уже вмів читати й писати українською, російською, німецькою та французькою мовами. Здобув освіту у приватному пансіоні у с. Лапинці Прилуцького повіту (1814-1817 рр.) та Cанкт-Петербурзькому благородному пансіоні Головного педагогічного інституту (1817-1820 рр.). Під час навчання в пансіоні здобув музичну освіту.

З 1820 р. служив в армії, де познайомився з майбутніми діячами декабристського руху C. Волконським, В. Кюхельбекером, П. Пестелем, К. Рилєєвим. Спілкувався з відомим літературними діячами: Є. Гребінкою, Г. Квіткою-Основ’яненком, Є. Баратинським, А. Дельвігом, О. Пушкіним. Ці знайомства надихнули М. Маркевича до написання перших поезій, виконаних у дусі канонів класицизму, а також перекладів романтичних поезій Дж.-Г. Байрона та Ф. Шиллера. Перший вірш М. Маркевича був опублікований 1820 року В. Жуковським у журналі «Невский зритель». На той час Микола був юнкером Курляндського драгунського полку.

У 1824 р. він вийшов у відставку в чині поручника і оселився у с. Турівка, де прожив до кінця життя.

У 1831 р. вийшла збірка його віршів «Украинские мелодии. Сочинение Николая Маркевича». До своїх творів М. Маркевич сам писав музику. Так у 1840 р. у Москві була видана збірка «Народные украинские напевы, положенные для фортепьяно Николаем Маркевичем».

Все життя М. Маркевич збирав історичні документи козацької доби з метою створення українського енциклопедичного словника, аби в ній усі охочі могли знайти історичну, географічну, статистичну інформацію про Україну, біографії видатних особистостей. Упродовж 10 років написав понад 100 тисяч статей для енциклопедії, систематизував їх за алфавітом у 30 зошитах, загалом підготував для публікації 11 томів по 600 сторінок кожен.

У 1842–1843 рр. була надрукована головна історична праця М. Маркевича – «История Малороссии» у 5-и томах, у якій лише перші 2 томи містять авторський виклад, а 3 інші – документи, матеріали, примітки, покажчик імен тощо. Зокрема, у додатках до 5-го тому вміщено відомості про кількість військ та населення за різними джерелами, список полків, устрій і управління, таблиця гетьманів, списки генеральної старшини, церковних ієрархів, хронологія битв тощо. Дослідник запропонував власну періодизацію історії України, побудовану за принципом контрастності – періоди слави та піднесення чергуються з епохами занепаду. Російська критика (В. Бєлінський, Й.-Ю. Сенковський та ін.) гостро засудила цю працю Маркевича за її науковий рівень та найбільше – за "малоросійський патріотизм" автора. У журналі «Библиотека для чтения» його звинуватили у написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії, в якій «…не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська».

Після публікації історичної праці «История Малороссии» упродовж майже 15 років не з’явилося жодної друкованої праці М. Маркевича. Друкувати його знову почали тільки після смерті імператора Миколи І.

М. Маркевич також є автором ряду етнографічних творів: «О климате Полтавской губернии» (Москва, 1850 р.), «О народонаселении Полтавской губернии» (Киев, 1855 р.), «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (Київ, 1860 р.), «Сборник малороссийских песен», історичного і статистичного опису Чернігова та інших. Він написав чимало розвідок з історії українського гетьманства та козаччини: «Первая любовь, подвиги и кончина Тимофея Хмельницкого»; «Мазепа»; «Гетьманство Барабаша».

За життя історик встиг долучитись до укладання українського словника на 45000 слів з прислів’ями, приказками, казками, піснями, старовинними універсалами, листами.

Отримавши у спадок велику родинну бібліотеку, Микола Андрійович заледве не з юнацьких літ її поповнював. Був відомим колекціонером давніх історичних документів і створив у Турівці великий архів із рідкісними стародруками, історичними манускриптами, гетьманськими універсалами, листами видатних діячів. Архів налічував понад 12 тисяч рукописів українською, польською, французькою, німецькою, турецькою, татарською, латинською, грецькою, грузинською, вірменською, російською мовами.

Майже половину з них історик встиг класифікувати, систематизувати та ввести до каталогу. Серед відомих у тому архіві були документи гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Кочубеїв і Гудовичів, матеріали з книгозбірні Петра Рум’янцева, бібліотека Іполита Богдановича (400 томів книжок, рукописи) та інші унікальні рукописні й друковані документи.

Відомо, що М. Маркевич мав намір видати свій архів, потім планував продати право на видання колекції — під загальною назвою «Маркевичівський архів». У 1851 р. у виданні журналу «Отечественные записки» була розміщена стаття М. Маркевича з проханням надати допомогу в опублікуванні матеріалів з його архіву. Проте через тяжку хворобу та фінансову скруту історик був змушений продати основну частину своєї збірки відомому колекціонеру поміщику І. Лукашевичу і у 1870 р. нащадки останнього продали колекцію документів Московському Рум’янцевському музею. Бібліотеку Маркевича (понад 4000 томів) та частину рукописів з його колекції придбала Колегія Павла Ґалаґана. Нині зібрані істориком колекційні матеріали зберігаються у відділі рукописів Російської державної бібліотеки у Москві., а особистий архів історика (листи, переклади, рукописи статей, щоденники, спогади та інші матеріали) в архіві Інституту російської літератури РАН у Санкт-Петербурзі.

Помер Микола Андрійович 21 червня 1860 року і був похований у родинному склепі при церкві Всіх Святих у с. Турівка.

29 січня День пам'яті героїв Крут

 

День пам`яті жертв Голокосту